ЗАПИСКИ ІНТЕЛЕКТУАЛА. УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Share on Facebook

 

ПОЕЗІЯ – ЦЕ ЗАВЖДИ НЕПОВТОРНІСТЬ,

ЯКИЙСЬ БЕЗСМЕРТНИЙ ДОТИК ДО ДУШІ

Л. КОСТЕНКО

Текст: Дмитро Томіленко

СЬОГОДНІ СВОЄЮ НЕПОВТОРНІСТЮ НАС ПОРАДУЄ УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ. ПОВНА КОХАННЯ ТА ЛЮБОВІ, РОЗПАЧУ ТА РОЗЛУКИ, ЩАСТЯ ТА ЖАЛЮ, МУЖНОСТІ ТА СТІЙКОСТІ.
УКРАЇНСЬКІ ПОЕТИ НЕ МОВЧАТЬ, ХОЧА СЛОВА У НИХ ПОДЕКУДИ СТРАШНІ. СКЛАДНО УВІБГАТИ УСІХ В ОДНУ СТАТТЮ, АЛЕ СПРЯМУВАТИ СОФІТИ НА ДЕЯКИХ З НИХ – СЛУШНИЙ ЧАС.

Обожнюю україньку поезію. Можливо, тому що я українець, а може вона й справді неповторна. Лише сімома поетами зможемо ми задовольнитися сьогодні. Нехай вибачать мені Максим Рильський та Олена Теліга, Василь Стус та Володимир Сосюра. Мого тривіально суб’єктивного визнання досягли три мужа української поезії – Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка. Сучасники Ліна Костенко та Дмитро Павличко. Талановитий журналіст, а ще більш вишуканіший поет – Василь Симоненко, а також Павло Тичина, і зовсім не варто їсти “кірпічину”, щоб вивчити вірші Тичини, часи були лихі, тому так і трапилось з його творчістю, але знайшовся у нього справді вражаючий вірш.

ЛІНА КОСТЕНКО

Захотілося почати з однієї з найпринциповіших українських поетес – Ліни Костенко. Характер видався у неї не дуже товариський, радше закритий від усіх і всього жахливого у світі. Але заради її творчості можна стерпіти будь-що. «Записки самашедшего» отримали багато критики і подекуди негативних відгуків, хоча, як на мене, то цей публіцистичний роман варто прочитати. В той же час “Марусю Чурай” вздовж і впоперек усі вчать у школі. Наразі вірш без ком – саме ним ми будемо задовольняти свою спрагу від бажання доторкнутися до геніальності Ліни Костенко.

 

спини  мене  отямся  і  отям

така  любов  буває  раз  в  ніколи

вона  ж  промчить  над  зламаним  життям

за  нею  ж  будуть  бігти  видноколи

вона  ж  порве  нам  спокій  до  струни

вона  ж  слова  поспалює  вустами

спини  мене  спини  і  схамени

ще  поки  можу  думати  востаннє

ще  поки  можу  але  вже  не  можу

настала  черга  й  на  мою  зорю

чи  біля  тебе  душу  відморожу

чи  біля  тебе  полум'ям  згорю

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Якщо є батько українців, то це Тарас Шевченко. Якщо ж є автентична Біблія українського народу, то це “Кобзар”. Всю трагічність, яка спіткала український народ впродовж багатьох століть та мужність і стійкість з якою українці її переносили, материнська любов до дитини та побутові реалії української сім’ї дев’ятнадцятого століття, втілені у творах одного з найвеличніших мужів української літератури. Поеми Шевченка не втрачають своєї актуальності. Кобзар – це джерело мудрості, яким постійно хочеться напиватися і втомлювати свою інтелектуальну та духовну спрагу. Вірш, який я вам презентую, відібрала для мене матуся, коли я вчився ще у сьомому класі, для вивчення напам’ять. Вже тоді вона знала, що синові варто знати про її безмежну материнську любов та не допустити помилок, “незмоскалітися” і залишити її одну при дорозі попід якимось тином. Нехай вибачать нам матері, що, часом, ми не ідеальні, не багато часу проводимо з ними, що нам слід було бути кращими доньками й синами. Головне, матусі, знайте, що ми вас дуже любимо, цінуємо та поважаємо. На цій ліричній ноті пропоную поринути “у наш рай на землі…” Тараса Григоровича Шевченка.

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Бувая, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш бога принесла…

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись,

Наговоритись. – Це моє!

Моє! – І дивиться на його,

І молиться за його богу,

І йде на улицю гулять

Гордіше самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро. – А подивіться!

Моє найкраще над всіми! –

І ненароком інший гляне.

Весела, рада, боже мій!

Несе додому свого Йвана.

І їй здається, все село

Весь день дивилося на його,

Що тілько й дива там було,

А більше не було нічого.

Щасливая!..

Літа минають.

Потроху діти виростають,

І виросли, і розійшлись

На заробітки, в москалі.

І ти осталася, небого.

І не осталося нікого

З тобою дома. Наготи

Старої нічим одягти

І витопить зимою хату.

А ти нездужаєш і встати,

Щоб хоч огонь той розвести.

В холодній молишся оселі

За їх, за діточок.

А ти,

Великомученице! Села

Минаєш, плачучи, вночі.

І полем-степом ідучи,

Свого ти сина закриваєш.

Бо й пташка іноді пізнає

І защебече: – Он байстря

Несе покритка на базар.

Безталанная! Де ділась

Краса твоя тая,

Що всі люде дивувались?

Пропала, немає!

Все забрала дитиночка

І вигнала з хати,

І вийшла ти за царину,

З хреста ніби знята.

Старці тебе цураються,

Мов тії прокази.

А воно таке маленьке,

Воно ще й не лазить.

І коли-то воно буде

Гратись і промовить

Слово мамо. Великеє,

Найкращеє слово!

Ти зрадієш; і розкажеш

Дитині правдиво

Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та не довго. Бо не дійде

До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить,

А тебе покине

Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилає. За те, бач,

Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко

Дитину любила.

І любитимеш, небого,

Поки не загинеш

Межи псами, на морозі

Де-небудь під тином.

bf550a96598496801765c31de375a6ab

 

ПАВЛО ТИЧИНА

І “Панну Інну” та й “знаємо як верби шелестять”, а от жах, який спіткав український народ у 1921-1922 роках, а потім і у 1932-1933 роках, що вилились у рядки поета, які не вчать напам’ять у школі, знають не всі. Напевне, не смерть, а голод – той трагічний катаклізм, який підштовхне на жахливі речі, підбурить на неможливе, інстинкт затьмарить розум, а серце вкриється кригою. Після прочитання цього вірша стає моторошно. Покриваєшся холодним потом і впадаєш в жар. Дякуємо за ці особливі емоції Павлові Тичині.

 

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —

Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!

Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…

Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.

Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,

два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.

— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.

Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.

Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,

і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.

— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?

— Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?

Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.

Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?

Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.

Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —

затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…

Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—

і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.

Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.

Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.

Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:

— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —

Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.

qIAcehQFmcQ

 

ІВАН ФРАНКО

В одній людині зміг жити громадський і політичний діяч, публіцист, журналіст, поет, письменник та перекладач. Він зумів поєднати прекрасне мистецтво слова з революційними політичними реаліями. Вічний революціонер, який прагнув зберегти і примножити український дух. Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів. Саме він запропонував вживати у Галичині назву “українці”, а не “русини”. Не одними політичними творами багатий Іван Франко. “Тяжко-важко вік свій коротати”, його друга збірка “Із вершин і низин”,  яка охоплювала твори як суспільної лірики, так і здіймала до революції молоде покоління. У Російській імперії була заборонена.

 

Тяжко-важко  вік  свій  коротати

У  незнання  сумерці  німім,

І  хилитись,  і  в  ярмі  стогнати,

До  могили  простогнати  в  нім.

 

Тяжко-важко  вік  цілий  боліти,

А  не  знати  навіть,  де  болить;

Мучитись  у  горі,  а  не  вміти

Того  горя  й  крихточку  вменшить.

 

А  ще  тяжче  бачити  всю  муку,

Знати  добре  джерело  її,

Але  не  могти  подати  руку

Тому  брату,  що  так  стогне  в  тьмі.

 

А  ще  тяжче  гаряче  бажати

Волі,  правди,  братньої  любви,

Шарпатись  у  путах,  гризти  крати,

А  на  волю  встати  не  могти.

2153611_original

 

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

В першу чергу, Леся – це сильна жінка, яка, не зважаючи на хворобу, творила і залишила величезний доробок своїх творів нащадкам. По-друге, складно було обрати одну не попсову її поезію. По-третє, вирішив вам презентувати два її твори. Леся Українка, вона ж Лариса Петрівна Косач, дочка Олени Пчілки, племінниця Михайла Драгоманова. Саме дядько підбурив Лесю до сповідування соціалізму, допоміг їй як літературний критик. Усім відома її трагічна доля, а її поезія наповнена тяжкістю життя, яке комбінується із наснагою та праненням жити не зважаючи ні на що. Берімось краще до роботи! Читаймо Лесю! Змагаймося за нове життя!

 

Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавіють від сліз кайдани,

Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам воріття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

 

 

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

f6o1wOChwgw

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Як буде у вас нагода, обов’язково перечайте жартівливі твори “Цар Плаксій та Лоскотон”, а також “Казку про Дурила”. Неперевершений журналіст і поет пішов з життя, коли йому було 28 років, але за свій вік він встиг залишити доволі своїх праць, щоб ми з них черпали мудрість, сміялися і по-філософськи сприймали життя. Часом, трапляється так, що у нас все йде як по маслу, ми на висоті, всі дивуються тому, як у нас все виходять, але трапляється мить, коли ми падаємо. Головне ж, як пише Василь Симоненко, встати і продовжити далі творити свою ходу!

 

ПЕРЕХОЖИЙ

Присвята Ліні Костенко

Як він ішов!

Струменіла дорога,

Далеч у жадібні очі текла.

Не просто ступали —

Співали ноги,

І тиша музику берегла.

Як він ішов!

Зачарований світом,

Натхненно і мудро творив ходу —

Так нові планети грядуть на орбіти

З шаленою радістю на виду!

З шаленим щастям і сміхом гарячим,

З гімном вулканним без музики й слів!

Як він ішов!

І ніхто не бачив,

І ніхто від краси не зомлів.

В землю полускану втюпився кожен,

Очі в пилюці бездумно волік…

Раптом —

Шепіт поміж перехожих:

— Що там?

— Спіткнувсь чоловік…

Одні співчували йому убого,

Інші не втримались докорять:

— Треба дивитись ото під ноги,

Так можна голову потерять…

Трохи в футбола пограли словами,

Обсмакували чужу біду.

А він знову йшов.

І дивився прямо.

І знову

Натхненно творив ходу!

24savch-2

 

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

Серія робіт Дмитра Павличка під назвою “Ностальгія” активізувала мене не просто порадувати ваше око частинкою його поезії, а й вивчити напам’ять бойдай декілька уривків, а то й усі. Вже ж болісно правдиво він пише про нас, українців. Майстерність Дмитра Павличка у втіленні історичного, з поєднанням філософського, глибоко лірично-патріотичного здіймає шалене повстання всередині справжньої української душі.

 

Я вам прощаю все, брати-москвини,

Воркуючі двоглаві яструби,

Та як побачу я хахлацькі спини,

Що перед вами гнуться без ганьби,

Не можу дарувати вам провини

Лиш однієї: що там не роби,

Створили ви хахла — жахне страшидло,

Людину видом, але духом бидло.

Це діло, мабуть, розпочав ще князь,

Що силоміць загнав киян у воду,

Богів народних поскидав у грязь,

Монаршому престолу навдогоду

З’єднав свою й Господню іпостась:

Пойняв людину мудрістю до споду —

Люби себе, а зверхника жалій,

Підлеглого перетопи на лій.

В хахлах живе безсмертна Візантія,

Що спала із князями, як вдова,

Спокуслива і набожна повія,

Рабиня владна, пані світова;

Та, обіднівши геть на землях Кия,

Втекла вона в Москву напівжива,

Жебрачкою пішла в краї суворі,

А повернулась в царському уборі.

Тоді Москва й задумала хахла,

Прообраз ненажерливого мула,

Щоб янгольська слухняність в нім жила

Та енергійна впертість Вельзевула, —

Ось так з’явилася істота зла,

Що до потреб шлункових дуже чула,

А розуму вживає лиш на те,

Щоб нищити духовне і святе.

Москва — майстриня мудра і зухвала —

Себе також відбила в тім єстві,

І візантійські, і свої начала

Змішала в рабській вдачі і крові,

Та, попри все, вона найбільше дбала,

Аби в хахлів були хребти криві,

Щоб гнулися вони й просились в шлеї,

Щоб їм батіг співав про привілеї.

Прислужництво тече в крові хахлів,

А скільки ще рабам потрібно часу,

Щоб гній у їхніх душах перетлів

Та обернувся в чорноземну масу,

Щоб став палатою сяйною хлів —

В царі щоб закортіло свинопасу?

Смішні питання! За ярмо своє

Хахол хахла з ненависті заб’є.

Коли хахол звертається до Бога,

То лиш на те, щоб освятить ярмо,

За рабство помолитися щомога,

Сквернити Кобзаря святе письмо,

Де нам одкрилась наша правда строга,

Що нею ми, як хлібом живемо;

Що ж діяти, як тими ж ми роздерті,

Хто мав би рятувати нас од смерті?

Кипить прокльонами Галичина,

В побойовища переходять свята,

Там під церквами точиться війна,

Із довбнею шукає Каїн брата,

І квилить подніпрянська сторона,

Орлом двоглавим порвана й потята, —

Змирити легше тут Москву і Рим,

Ніж разом стати з Києвом старим.

Невже святці навіки нас роздерли?

Невже ніколи на Збручі мости

Ми не збудуємо, невже померли

Пророки, що в глибинах темноти

Могли з гори Пивихи чи з Говерли

Скрижалі Бога мудрого знести,

Де сказано: “Не відайте кордону

В своїй землі від Сяну аж до Дону!”

Свобода й Бог, та це ж одне єство

Для нації, котра встає із гробу;

Для нас Господь — свободи торжество,

Де ми проходим знову перепробу;

Держава сяє нам, немов Різдво,

Великдень повертає нам подобу

Безсмертності; в молитві живемо

Тим духом, що скидає з нас ярмо.

Але ж хахли (по-царськи “малороси”) —

Однаково, чи тлусті, чи худі,

Чи ті, що дбають десь про опороси,

Чи ті, що в канцелярському труді,

Чи ті, що книг перечитали стоси,

Чи ті, що вийшли вже в попи й вожді,

Чи молоді мужі, чи трохи старші, —

Всі хочуть мати жезли патріарші.

Командування — то хахлів жага,

Єфрейтори вони — в чужій державі,

Але в своїй — о ненько дорога! —

Чи будеш ти в пошані, чи в неславі,

Нам байдуже, щоб лиш від пирога

Не відірватись. Ми — розумні й браві,

І кожен має партію свою

Чи церкву — не ходи туди, бо вб’ю!

Ми не амбітні, ми не самолюби,

Та не дозволимо, щоб наш земляк

Провадив Україну до погуби,

Бо знаєм тільки ми — куди і як;

Йому, як треба, можем дати в зуби,

Щоб знав той зрадник, де зимує рак!

Ми — правовірні і непогрішимі,

А ворог наш — в проклятім побратимі!

О Господи, волаю з глибини,

Із дна хахлацької глухої бодні,

Де повно гаркотні і звірини,

Де кубляться прояви химородні, —

Або ти нас у рабство поверни,

За те, що помиритись ми не годні,

Або звільни нас од своїх проклять,

Щоб вільними змогли ми врешті стать!

42490_6_900x600

Афіша івентів

Афiша Iвентiв

Дякую!

Ми з вами зв'яжемося у найближчий час!