ПОПИТ НА СЛЬОЗИ – ВІЧНИЙ

ПОПИТ НА СЛЬОЗИ – ВІЧНИЙ
Share on Facebook

Автор: Світлана Кравченко

НА ПЕРШОМУ КУРСІ УНІВЕРСИТЕТУ В МЕНЕ СТАВСЯ РОЗРИВ ШАБЛОНУ. Я ВПЕРШЕ (ПРИСЯГАЮСЯ, ВПЕРШЕ) ПОЧУЛА ВІД ОДНОГРУПНИКІВ СКАРГИ, ЩО ВСЯ КЛАСИЧНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА – ПЛАКСИВА, СУМНА І СТРАЖДЕННА. У МЕНЕ БУВ ШОК, Я ПРО ЦЕ НІКОЛИ НЕ ДУМАЛА.

ПОПИТ НА СЛЬОЗИ – ВІЧНИЙ

Навчаючись у гуманітарному класі й добросовісно перечитуючи гори книжок як з української, так і зарубіжної літератури, я все сприймала в комплексі. І тут я замислилися: хм, а й справді. То чому ж у мене не було подібних думок? А може, все тому, що я просто люблю саме таку літературу?  Тому що я люблю… страждати? І тут зійшло прозріння. Я не тільки книжки такі люблю. Я дивлюся відповідні фільми, обираю такі п’єси, будую схожі стосунки. Щоб завжди залишалося місце для драми.

Озираюся по боках і що бачу. Таких, як я, – більшість. Людям подобається страждати або хоча б імітувати цей процес. Чи то нам тільки здається так?

ПОПИТ НА СЛЬОЗИ – ВІЧНИЙ

У Токійському університеті у 2013 році провели наукове дослідження – 44 охочим запропонували прослухати два блоки сумної музики і один – радісної, а після цього поділитися своїми емоціями. Експеримент виявив, що людям більше сподобалася сумна частина навіть попри те, що вона спровокувала суперечливі відчуття. Науковці пояснили все тим, що печаль, викликана через мистецтво, – насправді приємна емоція. Адже ці відчуття не становлять реальної загрози в повсякденному житті. І ми можемо буцімто пережити весь негатив, натренувавшись перед дійсним викликом.

Психотерапевти наголошують на тому, що страждання романтизоване. І все справжнє, вічне, оспіване великими поетами й акторами, обов’язково асоціюється у нас із муками.

ПОПИТ НА СЛЬОЗИ – ВІЧНИЙ

Ну подобаються нам ці сльози під дощем, ці розставання на перонах, розтріпане волосся, здригання плечей і так далі. Комусь бракує цих сцен у задушливому офісі, у когось – аж занадто покірний чоловік. Інші – навпаки – не мислять життя без драм.

Тому і вриваються в мистецтво за свіженькою порцією чогось такого. Хай там як, а попит на сльози – вічний.

Тільки тут одразу постає питання: яке місце в нашому житті відведене радощам і сміху? Таке саме, як і стражданням? Не буду братися за узагальнення. Усім ми різні за темпераментами і світосприйняттям. Але я вірю, що світле – завжди поряд із темним. Що після ночі завжди приходить день. І навіть в улюблених фільмах (якби режисери насмілилися зняти «реалістичні» продовження) двоє закоханих суботнього ранку могли б смажити яєчню, вигулювати пса, жодного разу не посваритися і навіть не розійтися «назавжди».  Та навряд би ми захотіли дивитися таке продовження.

Який тут катарсис? — скажете ви. І, певно, матимете рацію.

Бо життя – воно така річ, мінорно-мажорна. І хоч дуже часто хочеться пожаліти себе (аби таким чином повернутися в дитинство; цілком виправдано нічого не робити; підзарядитися енергетикою того, хто заспокоює, або просто всю відповідальність скинути на випадок), може, спробуємо бути щасливим без драм? За винятком, звісно, вихідних. 

Афіша івентів

Афiша Iвентiв

Дякую!

Ми з вами зв'яжемося у найближчий час!